artykuły - monastyrski.ink

artykuły - monastyrski.ink http://monastyrski.ink/ ru artykuły - monastyrski.ink DataLife Engine Wojna domowa http://monastyrski.ink/25-wojna-domowa.html http://monastyrski.ink/25-wojna-domowa.html Okazuje się, że „pierwsza wojna polsko-ukraińska” – to wojna domowa 1918 roku, a druga – to okres działalności UPA. Owe terminy zostały wprowadzone w życie przez prezesa ukraińskiego IPN pana Włodzimierza W. (nazwisko osoby obciążonej zarzutami, ale wina której nie została potwierdzona sądem – pisane w skrócie). Nie będę uczestniczyć w paradzie idiotów do którego pozwolili sobie włączyć się niektórzy „niedaleki” (a nawet bliski) ludzi, ale przypomnimy kilka faktów i cyfr.
Więc, „Błękitna Armia” (generała Hallera) powstała jako ochotnicza formacja najpierw jeńców wojennych imperium Habsburgów we Włoszech a także innych ochotników. Ze wszystkich w/w jeńców na propozycje interweniowania do Francji przystało blisko 98%, czyli – Polacy, Rusini, Żydy… Z innej strony – w „Armii Halickiej”, byli Ukraińcy, Rusini, Żydy a nawet … Czesi i Niemcy! I jeszcze taka ciekawostka – dowódca wojska Polskiego w Galicji – polski hrabia Stanisław Szeptycki, brat metropolita greckokatolickiego Andrzeja, tylko przez wypadek nie został dowódcą armii Halickiej!
Większość żołnierzy obu armii łączyło tylko jedno – pochodzenie z Królestwa Galicji i dotychczasowe obywatelstwo austriackie, i tyle. Niestety, poglądy nacjonalistyczne, brak zaufania i pomoc trzeciej strony – doprowadzili do wojny domowej. To tragedia skutki której występują do dziś.
Jeżeli u Państwa powstaje pytańko „Co do tego ma dzisiejsza Ukraina?” – nie mam na to dobrej odpowiedzi. Ani zlej. Chociaż, o zlej można było by coś powiedzieć, przypominając „trzecią stronę” w tej wojnie, …ale wtedy będziemy podobni do w/w idiotów, więc – odpuśćmy sobie.
Natomiast, chyba warto wspomnieć o śp. hrabię Leonię Ludwiku Sapiehę – marszałku sejmu galicyjskiego, który na Soborze Słowiańskim doprowadził po porozumienia między Polakami a Rusinami w sprawie przyszłości Wspólnej Galicji. Niech żyje pamięć o Wielkim Człowieku!
… Wracając do tematu, – czyli o tzw. „drugiej wojnie polsko-ukraińskiej”, – na konferencji pokojowej po zakończeniu Wielkiej Wojny w 1919 roku uznano dla Polski 25-letni mandat na zarządzanie autonomiczną Galicją, – przed 20 listopada 1944 roku miało nastąpić rozstrzygnięcie plebiscytowe o dalszym losie kraju. Wiadomo, że tak się nie stało – 1 września 1939 roku rozpoczęła się Druga Wojna, a już 17 września Sowieci wtargnęli się do Galicji Wschodniej. W międzyczasie wojennym doszło do zamachów i aktów terrorystycznych w Polsce na tle narodowościowym …
Galicyjskie Polacy i Halicki Rusini po Wielkiej Wojnie zostali obywatelami RP, czyli – Polacy, Rusini i Ukraińcy! Tak, 1+1=3! Sprawa w tym, że w końcu 19 – na początku 20 wieku, empirii Habsburgów (Austria) i Romanowych (Rosia) tworzyli narodowość ukraińską jako powód do aneksji i „prawdziwej wojny”. Ze strony rosyjskiej jako substrat wykorzystano naród Małorosyjski (od 1870-go roku), ze strony austriackiej – Rusinów. Chociaż pierwszeństwo w tej sprawie należało Rosji, już przed Pierwszą Wojną inicjatywa była po stronie austriackiej. W owej wielonarodowej i wielokulturowej Galicji ta gra imperska doprowadziła do wojny domowej, jak już wcześniej opowiedziano. Niestety, na tym się nie skończyło.
Chociaż, po przegranej wojnie „Ukraińcy” w RP przez UZND (Ukraińskie Zjednoczenie Narodowo-Demokratyczne) delegowali 26 (później - 23) posłów i 9 senatorów i zajmowali stanowisko wicemarszałka Sejmu RP (1935-39) do reprezentacji ich interesów samodzielnie zgłosiła się inna organizacja. Organizacja marginalna, która nie mięła żadnej reprezentacji nawet na poziomie najniższym. Organizacja która wybrala terror i prowokacji jako jedyny sposób na zdobycie władzy – UWO (Ukraińska Organizacja Wojskowa), od roku 1929/33 – OUN (Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów). Jeden z marginalnych terrorystów OUN - Stepan Bandera za zamach na ministra Pierackiego został skazany na karę śmierci, którą zamieniono na dożywotnie, później (dzięki Sowietom) został symbolem skrajnego nacjonalizmu ukraińskiego.
Najpierw UWO-OUN załatwili znanych Rusinów, dalej nadszedł czas na rozłam OUN i załatwienie OUN/M (Melnykowców), dalej – był czas na Żydów, po tym – nadeszła pora na Polaków. Właśnie, ten ostatni okres – od Rzezi Wołyńskiej do akcji Wisła, jak się okazuje, teraz niektórzy nazywają „drugą wojną polsko-ukraińską”!
Co fenomenalne, że ostatni ofiary tej wojny – Łemkowie (Rusini Bieszczadzkie) – nie mają prawa do własnego języka ani do deklaracji swojej narodowości na Ukrainie, ale, po PRL-u, odzyskali takie prawa w Polsce. Chyba coś nie gra w „niektórej” legendzie ideologicznej.
To wszystko byłoby niezauważone, gdyby kolejne prowokacji władz, które przejęli aneksję Galicji, zostały potraktowane godnie. Niestety, wirus z Rosji dotarł na Ukrainę, i już stamtąd grozi Polsce. Gdy będziemy myśleć kategoriami jaskiniowców – zdegradujemy do poziomu neandertalczyków, a nawet – pitekantropów. Zresztą – jaka różnica – druga, trzecia czy czwarta wojna, gdy chodzie o wojnie domowej. Chociaż możliwe, gdy chodzie o wojnie, ważne jest nie podział na swoich-obcych, jak-to mniej polskich i Więcej Polskich, ale tylko o zachowanie natury ludzkiej?
Nie znam Twoich poglądów, ale mam do Ciebie jedną prośbę – nie zabij dziś – zostań człowiekiem jeszcze dzień – dobry dzień.
Serwus!]]> Okazuje się, że „pierwsza wojna polsko-ukraińska” – to wojna domowa 1918 roku, a druga – to okres działalności UPA. Owe terminy zostały wprowadzone w życie przez prezesa ukraińskiego IPN pana Włodzimierza W. (nazwisko osoby obciążonej zarzutami, ale wina której nie została potwierdzona sądem – pisane w skrócie). Nie będę uczestniczyć w paradzie idiotów do którego pozwolili sobie włączyć się niektórzy „niedaleki” (a nawet bliski) ludzi, ale przypomnimy kilka faktów i cyfr.
Więc, „Błękitna Armia” (generała Hallera) powstała jako ochotnicza formacja najpierw jeńców wojennych imperium Habsburgów we Włoszech a także innych ochotników. Ze wszystkich w/w jeńców na propozycje interweniowania do Francji przystało blisko 98%, czyli – Polacy, Rusini, Żydy… Z innej strony – w „Armii Halickiej”, byli Ukraińcy, Rusini, Żydy a nawet … Czesi i Niemcy! I jeszcze taka ciekawostka – dowódca wojska Polskiego w Galicji – polski hrabia Stanisław Szeptycki, brat metropolita greckokatolickiego Andrzeja, tylko przez wypadek nie został dowódcą armii Halickiej!
Większość żołnierzy obu armii łączyło tylko jedno – pochodzenie z Królestwa Galicji i dotychczasowe obywatelstwo austriackie, i tyle. Niestety, poglądy nacjonalistyczne, brak zaufania i pomoc trzeciej strony – doprowadzili do wojny domowej. To tragedia skutki której występują do dziś.
Jeżeli u Państwa powstaje pytańko „Co do tego ma dzisiejsza Ukraina?” – nie mam na to dobrej odpowiedzi. Ani zlej. Chociaż, o zlej można było by coś powiedzieć, przypominając „trzecią stronę” w tej wojnie, …ale wtedy będziemy podobni do w/w idiotów, więc – odpuśćmy sobie.
Natomiast, chyba warto wspomnieć o śp. hrabię Leonię Ludwiku Sapiehę – marszałku sejmu galicyjskiego, który na Soborze Słowiańskim doprowadził po porozumienia między Polakami a Rusinami w sprawie przyszłości Wspólnej Galicji. Niech żyje pamięć o Wielkim Człowieku!
… Wracając do tematu, – czyli o tzw. „drugiej wojnie polsko-ukraińskiej”, – na konferencji pokojowej po zakończeniu Wielkiej Wojny w 1919 roku uznano dla Polski 25-letni mandat na zarządzanie autonomiczną Galicją, – przed 20 listopada 1944 roku miało nastąpić rozstrzygnięcie plebiscytowe o dalszym losie kraju. Wiadomo, że tak się nie stało – 1 września 1939 roku rozpoczęła się Druga Wojna, a już 17 września Sowieci wtargnęli się do Galicji Wschodniej. W międzyczasie wojennym doszło do zamachów i aktów terrorystycznych w Polsce na tle narodowościowym …
Galicyjskie Polacy i Halicki Rusini po Wielkiej Wojnie zostali obywatelami RP, czyli – Polacy, Rusini i Ukraińcy! Tak, 1+1=3! Sprawa w tym, że w końcu 19 – na początku 20 wieku, empirii Habsburgów (Austria) i Romanowych (Rosia) tworzyli narodowość ukraińską jako powód do aneksji i „prawdziwej wojny”. Ze strony rosyjskiej jako substrat wykorzystano naród Małorosyjski (od 1870-go roku), ze strony austriackiej – Rusinów. Chociaż pierwszeństwo w tej sprawie należało Rosji, już przed Pierwszą Wojną inicjatywa była po stronie austriackiej. W owej wielonarodowej i wielokulturowej Galicji ta gra imperska doprowadziła do wojny domowej, jak już wcześniej opowiedziano. Niestety, na tym się nie skończyło.
Chociaż, po przegranej wojnie „Ukraińcy” w RP przez UZND (Ukraińskie Zjednoczenie Narodowo-Demokratyczne) delegowali 26 (później - 23) posłów i 9 senatorów i zajmowali stanowisko wicemarszałka Sejmu RP (1935-39) do reprezentacji ich interesów samodzielnie zgłosiła się inna organizacja. Organizacja marginalna, która nie mięła żadnej reprezentacji nawet na poziomie najniższym. Organizacja która wybrala terror i prowokacji jako jedyny sposób na zdobycie władzy – UWO (Ukraińska Organizacja Wojskowa), od roku 1929/33 – OUN (Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów). Jeden z marginalnych terrorystów OUN - Stepan Bandera za zamach na ministra Pierackiego został skazany na karę śmierci, którą zamieniono na dożywotnie, później (dzięki Sowietom) został symbolem skrajnego nacjonalizmu ukraińskiego.
Najpierw UWO-OUN załatwili znanych Rusinów, dalej nadszedł czas na rozłam OUN i załatwienie OUN/M (Melnykowców), dalej – był czas na Żydów, po tym – nadeszła pora na Polaków. Właśnie, ten ostatni okres – od Rzezi Wołyńskiej do akcji Wisła, jak się okazuje, teraz niektórzy nazywają „drugą wojną polsko-ukraińską”!
Co fenomenalne, że ostatni ofiary tej wojny – Łemkowie (Rusini Bieszczadzkie) – nie mają prawa do własnego języka ani do deklaracji swojej narodowości na Ukrainie, ale, po PRL-u, odzyskali takie prawa w Polsce. Chyba coś nie gra w „niektórej” legendzie ideologicznej.
To wszystko byłoby niezauważone, gdyby kolejne prowokacji władz, które przejęli aneksję Galicji, zostały potraktowane godnie. Niestety, wirus z Rosji dotarł na Ukrainę, i już stamtąd grozi Polsce. Gdy będziemy myśleć kategoriami jaskiniowców – zdegradujemy do poziomu neandertalczyków, a nawet – pitekantropów. Zresztą – jaka różnica – druga, trzecia czy czwarta wojna, gdy chodzie o wojnie domowej. Chociaż możliwe, gdy chodzie o wojnie, ważne jest nie podział na swoich-obcych, jak-to mniej polskich i Więcej Polskich, ale tylko o zachowanie natury ludzkiej?
Nie znam Twoich poglądów, ale mam do Ciebie jedną prośbę – nie zabij dziś – zostań człowiekiem jeszcze dzień – dobry dzień.
Serwus!]]> dajan Thu, 08 Mar 2018 01:56:20 +0100 W sprawie Łemkowszczyzny http://monastyrski.ink/26-w-sprawie-lemkowszczyzny.html http://monastyrski.ink/26-w-sprawie-lemkowszczyzny.html

Історія відносин Русинів, і Лемків зокрема, з Українцями - це історія брутального насилля і зневаги, грабунків і вбивств, непідробленої заздрості і підробки історичних фактів. І усі ці закиди відносяться лише до однієї сторони. Здавалося б, час залишити минуле минулому, але - чи то псевдоімперські комплекси, чи то наскрізна світоглядна установка зумовлена домінантою ідеологічною, підживлюють конфлікт, роздмухуючи ватру чвар надалі.

Українці на Лемковщизні з'явилися не так давно, - в 30-х роках 20-го століття.
В Бещадську країну українці потрапили з Східної Галичини, де їхні спроби утвердитися почалися 1890-го року, а певного успіху вдалося досягти за результатами втоми від Першої Великої Війни. Хоча успіх той був дуже умовним, - в жоден Сеймик, не говорячи про Сейм, українці, звісно, не потрапили, будучи "не тутешніми".

В Галичині українці (як з 1868-1870-х років почали самоназиватися малороси) приклалися до громадянської війни 1918-го року, а пізніше - до створення нелегальної терористичної "Української військової організації" (УВО), що напередодні серії терактів під час виборчої компанії 1930-го року була реорганізована в "Організацію українських націоналістів" (ОУН).
Терористична компанія УВО-ОУН 1930-го року була успішною, - головна мета - ширення ненависти між галицькими русинами і поляками - була досягнута, Пілсудського було змушено до "акції пацифікації", щойновідновлений громадський мир було підважено, терор і регулярні політичні вбивства стали буденністю.

Але в гірських районах Галіцйї Заходнєй українців все ще не було.
В ОУН було вирішено почати інтервенцію в Бещади через церковні інституції. Проте, заслані пропагандисти з числа унійного духовенства не лише не досягли бажаних результатів, але спровокували масовий перехід гірських Русинів Бещад в православ'я. В справу був змушений втрутитись Ватикан, - Апостольська столиця витворила окрему "Адміністрацію Апостольську для Лемків".

Ситуація змінилася піля анексії Галичини Совітами в 1939-му, - усіх галицьких русинів на окупованих радянськими військами територіях було записано "українцями". Черга ж русинів карпатських прийшла в 1944-му - після "звільнення" Радянським Союзом польських територій.

В той самий час ОУН витворила УПА - підпільну армію котра боролась за творення УССД (Української Самостійної Соборної Держави). Фінансована на початках своєї діяльності більшовиками, опісля нациським Рейхом, УПА, зрештою, розпочала збройну боротьбу супроти обох бувших менторів.
Русини Бещад, мимоволі, стали заручниками цієї війни.
На "Закерзонні" УПА витворило воєнну округу "Сян", в пропогандиських матеріалах українських націоналістів усіх автохтонних мешканців краю зараховано до "українців", поширювалась інформація про буцім-то опертя УПА на мирних мешканців Бещад. Хоча, насправді, в 26-тому Тактичному Відтинку "Лемко" налічувалось лише 20 осіб місцевого населення, а контакти з Русинами карпатськими обмежувалися грабунком, а часом - і вбивствами горян.

Однак, пропогандиська міфологема УПА була використана комуністами для мотивації примусового переселення бещадських Русинів, котрі, з того часу, звані Лемками.
Депортація 1946-го Лемків в УРСР і операція "Вісла" - примусове переселення на щойнодолучені території ПееРеЛю (Польської республіки людової - маріонеткової радянської країни) стала найбільшою трагедією в історії Русинів бещадських (Лемків).

Пізніше, в 1956-му році в ПРЛ було створено "Українське суспільно-культурне товариство" (УСКТ), котре об'єднало Лемків-Русинів і Українців. Проте, через марність спроб виокремлення і автономії лемків в рамках товариства, міжнаціональний конфлікт виринув знову. Після довготривалих протистоянь в середині організації, зрештою, в 60-х роках було створено виокремлену структурну одиницю - "Секцію дотичну розвитку регіональної культури лемківскої". Та порузуміння призвело лише до видання однієї сторінки в "Нашому Слові" (друкованому органі УСКТ) лемківською мовою, - на тому весь позитив лібералізації взаємовідносин закінчився.

Нарешті, 25 квітня 1989-го року було зареєстровано "Стоваришеннє Лемкув" котре ввійшло до Світової Ради Русинів і об'єднало Лемків в Польщі в одній організації.
Створення Стоваришення позбавляло УСКТ (котре в 1990-му році перейменувалось в "Об'єднання українців у Польщі") дотацій з бюджету для етнічних меншин. Тому, через 11 місяців після реєстрації "СЛ", з метою повернення втрачених грошових надходжень від польського уряду "Об'єднання Українців в Польщі" створило альтернативну Стоваришенню організацію, - "З'єдноченнє Лемкув".

Обидві організації існують паралельно і не співпрацюють між собою, причиною цього є те, що З'єдноченнє вперто не визнає права лемків на самоідентифікацію, а, наслідуючи комуністичну радянську шовіністичну пропоганду, зараховує усіх Лемків до "єдиного українського народу". Час від часу цей конфлікт підживлюється черговими провокаціями, що, під чуйним керівництвом СБУ (Служби Безпеки України, екс-КДБ), зорганізовує "Об'єднання Українців в Польщі" та "З'єдноченнє Лемкув". Нещодавно трапилась ще одна подія в шерезі не надто гречних справ вищезгаданих організацій...

Стоваришеннє "Руска Бурса" в Горліцах (історія якого тягнеться з 1908-го року) поширило критичну інформацію про відверту маніпуляцію з боку проукраїнського "З'єдночення Лемкув" в справі встановлення памятних інформаційних таблиць дотичних операції "Вісла". На встановлених З'єдноченням таблицях подано не текст затверджений в ужендах, а змінений, відверто маніпулятивний текст, котрий, безумовно, ображає і дискримінує лемків і русинів переселених з Бещад, - на таблицях вказано, що в рамках операції "Вісла" переселено мешканців "народовосьці украінскей" - української національності!

На обвинувачення поширине в медіях "З'єдноченнє Лемкув" відповіло більш ніж нахабно. Свої дії організація мотивувала тим, що в збережених документах і історичних джерелах дотичних операції "Вісла" міститься чітка вказівка комуністичних репресивних органів зараховувати до національності української усіх переселених Лемків (та інших), попри їх небажання.

Своєрідна активізація "ЗЛ" і "ОУвП" в останні кілька років чітко вказує на збільшення фінансування і певну доктринальну установку кураторів з СБУ їх керівництвом з Банкової. Зрозуміло, що олігархічний паханат, з теперішнім його очільником - паном Порошенко, мають на меті будь-якою ціною подовжити тривалість своїх урядів, а що навіть людські життя не переважують цієї мети - очевидно з ситуації на Далекому Сході України. Шкода, що жертвою цих маніпуляцій вкотре стають нащадки Русинів, в тім - Лемків з бещадської країни.]]>

Дещо відбувається на польсько-українському прикордонні протягом останнього року. Йдеться не лише про кореговану-відкореговану лінію Керзона — фізичний кордон між двома державами, котрий свого часу перетяв по живому Галичину. Йдеться про сепсис прикордонних станів свідомості, що відштовхує врізнобіч ментальні матиці поспільств.

Чому це відбувається і хто причетний до цих процесів, звідкіля привнесена інфекція нетолерантності?

Пам'ятаймо, що в Україні третій рік триває війна. Це реальна війна з тисячами і десятками тисяч вбитих і поранених, з сотнями тисяч людей котрі стратили власні оселі і мільйонами переселенців та біженців. Це війна котра підтримується ззовні Росією і в котрій беруть участь також і громадяни інших країн, але — основою військових з'єднань з обох сторін є громадяни України. А тому, як би не заперечували це українські урядові чини, ЗМІ і "фахові” українці, — це громадянська війна.
Постійнозростаюча кількість жертв давно унеможливила замирення (якщо припустити, що така ймовірність колись існувала), втім — очевидність надаремності людських жертв і зкаліченого покоління не може бути визнана теперішньою владою України, і цьому є кілька причин.

Насамперед, слід визнати, що можливість уникнути війни на Донбасі і анексії Криму існувала. Але чи було це вигідно тоді опозиційним, а тепер — правлячим, кланам? Адже, саме відтявши від електорального поля завідомо програшні регіони теперішні владці і отримали монополію на Україну.
Анексія Криму 2014-го року, котра дублювала анексію Східної Галичини 1939-го, обійшлася "малою кров'ю". Натомість, події на "Далекому Сході України" відбуваються за іншим сценарієм, та тут мова не про це.
Задовго до початку активних бойових дій усім було зрозуміло, що якщо затамований задавнений громадянський конфлікт вибухне, — закрити скриньку Пандори без трансформацій наддержавного рівня не вдастся.

Тим часом, неминучі зміні в суспільній свідомості підживлювались офіційною пропагандою. В війні на Донбасі Україна обрала російську методу, а відтак — завідомо програла.
Заклики зголошувати до СБУ відомості про ворогів народу, активна діяльність волонтерських організацій, котрі посилювали мілітарні настрої, зрештою, активність мілітарних організацій, котрі пропагують праворадикальну націоналістичну ідеологію, регулярні хвилі мобілізації, публічні осуди і цькування та судові процеси відносно інакомислячих, зачистка політичного поля, посилення ролі контролюючих органів і концентрація усіх гілок влади в одних руках, при цьому зростаюче зубожіння населення і еміграція незаангажованих в громадянську війну працездатних молодих людей, — і усе це — на тлі радянської спадщини, передбачувано призвели до неминучих наслідків.

З кожним днем все важче віднайти різницю в державному устрої України і Росії. Зовнішня підтримка українського уряду (з осідком в Києві) є не наслідком активності українських влад за кордоном, але — реакцією на порушення норм міжнародного права Росією і геополітичною доцільністю такої підтримки для США і ЄС, а відтак — і НАТО. Природньо, коли геополітичне раціо змінює вектор — зацікавлена українська сторона докладає зусиль для коригування ситуації.
Відтак, яким би парадоксальним це не здавалось для необізнаних, припинення війни для теперішніх українських влад, котрі за останні кілька років перевели свої бізнес-інтереси на військові рейки, - вкрай невигідне.

Будь-яка авторитарна влада потребує підживлення мотивації для власних громадян, надто — в стані економічної кризи.
Україна потребувала героїв — і під цю номінацію потрапили усі загиблі в громадянській війні воїни української армії і недолегалізованих мілітарних добровольчих об'єднань, незалежно від їх чину, — достатньо було самого лише факту смерті, при цьому, сама влада змушена визнати, що більша половина незворотніх втрат — це небойові втрати, випадки діянь котрі підпадають під означення військових злочинів також неодноразово були зафіксовані.
Україна потребувала ворогів — і під цю номінацію потрапили усі незгодні з офіційним режимом, в тім числі — ті, хто відстоює ненасильницькі методи вирішення конфлікту.

Коли в Україні почав відчуватись брак внутрішніх ворогів — ворогів почали шукати ззовні. Насамперед активізувались діаспорні українські організації що сповідують ідеологію ОУН. Найпершими апологетами виявились активісти "Об'єднання українців у Польщі”. Організація котра отримує співфінансування з польського бюджету, в тім числі — на видання часопису "Наше Слово”, дотична до серії публікацій котрі провокують міжнаціональну ворожнечу. Однозначність позиції і регулярність подібних провокацій позбавляють шансу на потрактування таких дій як випадкових чи несвідомих.
Дотеперішня номінація "адвоката України в Європі” щодо Польщі підмінюється новою номінацією. Номінацією котра, попри офіційні міждержавні відносини, отримує підтримку з боку українських влад і спецслужб. Попри внутрішні тертя в польському політикумі, українське питання отримує все більш негативне забарвлення.

Усе це нагадує історію майже 90-річної давнини, коли "саботажні акції” ОУН в 1930-му році призвели до пацифікації українського населення в міжвоєнній Польщі.
Чи вдастся теперішній польській владі утриматись від радикалізму Пілсудського — питання відкрите. Але бенефіціаром такого загострення, хай і тимчасовим, і — виключно на внутрішній сцені, безумовно, стануть сьогоднішні акціонери української республіки.
Чи вдастся пересічним людям знівелювати потуги українських владців і, відкинувши пронаціоналістичні спокуси, скеруватись раціо і елементарною людяністю — також питання.
Питання, відповідь на яке належить дати нам, - мені, тобі, нашим родичам, сусідам, друзям...

Тим часом, ареною постає прикордонна Галичина, - власне Галичина (т.з. Східна), в Україні, і Галіцйя Заходня, в Польщі. Дія відбувається в наш час. Тут і зараз. Далі буде.
]]>